?

Log in

Нічого Особистого

Ніби це Саті

Journal Info

Clown
Name
sempre_fidelis
Website
Моя музика

Navigation

July 20th, 2011

Інкарнація

Share
Clown
Originally posted by monk232 at Інкарнація
 Про відхід до іншого світу sempre_fidelis  сповіщаю не без суму.
 Але:  а.) він хоробро боровся за Батьківщину (учасник макістського повстання 21 серпня 1944 року);
          б.) його справа і настроєві тенденції живі.
 Місце індивіда з його рефлексіями і переживаннями в умовах великого міста - основна ідея його творчості. І моєї.
Так би мовити, я - це той самий sempre_fidelis  через 70 років.

Отже, для початку: уявляємо, ніби працюєм комівояжером у Нью-Йорку три роки. Субота-неділя - домашній втик. Решта днів - біготня і паханина. Але одного чудового дня приходить непогана ідея: "Сьогодні середа. Візьму і не працюватиму. Завтра продовжу. Але сьогодні спокійно погуляю містом і подивлюсь на себе збоку".


July 6th, 2009

1923 рік - вихід на колію знаменитого локомотиву типу 2-3-1 під назвою "Пасіфік". Символ могутності сучасних технологій та стремління до швидкісного пересування Планетою. Також, свистячий жах на колесах, який викликає почуття поваги та захвату, ні в якому разі - страху. Словом, уособлення життя та досягнень початку ХХ сторіччя.
Трохи згодом Артюр напише симфонічну п'єсу, котру так і назве "Пасіфік 2-3-1". У мене під час видовища виходу цієї машини в світ виникли зовсім інші думки. Ні сіло, ні впало, я черговий раз згадав про свого давнього приятеля, також з України, якого не стало у січні 23-го дня два роки тому. Микола Леонтович - ґеніальний композитор, хоровий диригент, "місіонер" у галузі розвитку професійної української музики; скромний та щирий патріот своєї справи та своєї країни. З 22 на 23 січня 1921 року був вбитий в оселі батька, що у селі Марківка чоловіком, котрий назвався чекістом та попросився до хати переночувати. Зранку хата була пограбована, сім'я Миколи зв'язана, а сам композитор - вбитий. Чоловік на прізвище Грищенко був представником "червоного терору", агентом ВНК (всеросійської надзвичайної комісії). Парадокс: менш небезпечну для режиму людину, ніж Леонтович, не знайти. Плата за роботу над відкриттям музичних шкіл у різноманітних "дупах" великої Україниь (тоді ще УНР, чи як там), за розвиток національної музичної культури та за звичайну відданість своїй справі й своєму народу була надто високою. Ця імпровізація присвячується Миколі Дмитровичу Леонтовичу - автору всесвітньо відомого "Щедрика" (a.k.a. "Carol of the Bells) - пісні добрих побажань, яка несе добробут та щастя до кожної оселі. Це Леонтович. Це любов, яка залишилась у його творах назавжди. Це музика, яку не спинити.

7.33 КБ

July 3rd, 2009

#20 Дорогу!

Share
Clown
При стрімкій індустріалізації (як це зараз називають люди старшого покоління) багато хто губить себе, особливо у великому місті. Потяги метро, електричне світло, автомобілі, конвеєр, заводи, будівлі на металевих каркасах, залізні птахи та цепеліни у хмарах, човни розміром з мале село на воді... Всі ці речі шокують людей, які народились ще, припустимо, у 1870-му. Для покоління нашого - це норма. Ми не користуємося свічками для освітлення, ми не пересуваємося пішки та перевагу надаємо науково-фантастичним та урбаністичним творам друзів та сучасників. Словом, відкритість та відвертість - це два основні ґасла нового покоління. Покоління ХХ сторіччя. Сторіччя Тесли, Едісона, Ейнштейна, Форда, Фрейда та сотень інщих, не схожих один на одного. Часописи по технічним новинам ми читаємо разом з ранковими газетами. Абстракціонізм та кубізм нас цікавлять більше за реалізм, нам близька та зрозуміла мова театру абсурду та сновидінь, а у музиці ми зображаємо як глибоко мислячу людину, так і мерехтіння вогнів вечірнього міста, що проглядають крізь хмари з ілюмінатору літака.

June 26th, 2009

Michael Jackson. RIP.

Share
Clown
Супер-мега-ультра-ґеніального Майкла Джексона не стало. Серцевий напад. Відтепер наша планета полегшала на ще одну надзвичайно яскраву особистість. Розписувати далі немає змісту - всі його знали і всі його любили. Вічна пам'ять.

9.21 КБ

15.06 КБ

PhotoCollapse )

June 21st, 2009

#19 Folk des Montes

Share
Think
У 1929 році, знову ж таки, у Парижі, мав щастя познайомитись з незвичайним художником з незвичайним іменем. Прибув він з Праґи, де мав дуже успішну виставку з 50 полотен. До Праґи у свій час він потрапив з Мюнхену, а до Мюнхену - з Будапешту. У двох останніх містах він навчався. Народився ж Адальберт Ерделі на території Підкарпатсьої Русі, котра є східною частиною Австро-Угорщини, або західною - України (тут я взагалі не міг розібратись). Але географічно - це центр Європи. Середовище, в якому він ріс, охоплювало українську, угорську, румунську, чеську та багато інших культур, назви яких я зараз не пригадаю. Прізвище Ерделі перекладається з угорської, як "лісова країна".
Одним із інструментів, які він мені описував, як дуже характерні, були цимбали. Про цей інструмент мені ще колись розповідав Трістан Тцара. Він же розповідав і про гуслі. Але Трістан все ж таки людина міської культури, тому оповідь про автентичність рідного краю подавалась ним з дещо саркастичного боку.
Так от, Адальберт, який виставлявся разом з Дереном, Пікасо, Дюфі, Денгеном, звертав на себе увагу не тільки своїм колористичним живописом, а й своєю особистістю. Навідміну від модної епатажної поведінки інших художників, він відрізнявся стриманістю, дещо провінційною скромністю та наївною відвертістю. Виглядав завжди надзичайно охайно та у вбранні його відчувалась дещо хвороблива педантичність. Навіть у цьому я відчув між нами певну спорідненість, адже обидва ми народжені у гірських реґіонах, хоч і різних кінців світу. А гори накладають певний відбиток на все життя: можливо не зовсім так, але за собою я часто помічав, що тримаю себе вище багатьох інших (але не зверхньо) через те, що я знаю що таке справжня природа і романтика гірських краєвидів (навряд чи це можна описати словами). Це дає дуже сильну підтримку - коли ти знаєш, що завжди можеш повернутись туди і бута там щасливим.
Це я відчув і в Адальберті. У 1931 році він повернувся до рідного краю, незважаючи на те що тут, у Парижі, він міг залишитись зі своєю красунею коханою Женев'євою Ґожар, котра тоді починала, як оперна співачка.
Кілька років минуло з того часу, як я востаннє бачив цього відвертого живописця з незвичайним іменем. Довгий час ми листувались. Та одного разу він написав мені:
"... повернувшись додому я нічого нового не усвідомив. Всього-навсього я отримав спокій. Мене мучить туга за коханою людиною, але я жодного разу не сумнівався у своєму рішенні. Вона це також розуміє. Адже кохана, нові друзі, динаміка життя у великому місті з його мобілями, мерехтливими ліхтарями та дивацтвами - це тільки спокуса ще якийсь час провести у світі інших людей. У світі людей, котрі брешуть собі. Або просто не знають, що брешуть. Такі, як ми з тобою, Патрік, це бачать. І справа тільки в часі коли ми почнемо це усвідомлювати. Я знав це спочатку, але по-юнацьки наївно вирішив спробувати. Зараз мені боляче, моїй коханій боляче. Але я спокійний. Я не шкодую..."



12.32 КБ

Ще зображенняCollapse )

June 20th, 2009

#18

Share
Clown
Довелося мені побувати у славетному будинку №27, що на вулиці Флерюс. У ньому мешкає Ґертруда Стайн.
Даріюс мене знову підставив, коли пані Стайн запитала:
- Даріюс, чи не зіграєте ви нам чогось лагідного, бо щось тут надто весело стало.
Нудно було, насправді, неймовірно. За сарказм мені ця жінка одразу сподобалась.
- Звісно зіграю, пані Стайн, але іншим разом. Сьогодні зі мною друг, який не менш талановитий за мене. Він імпровізує саме на такий манер, як ви хочете зараз почути.
- А може у вашого друга є, навіть, ім'я?
- Так авжеж, вибачте! Пані Стайн, знайомтесь - Патрік, - і штовхає мене, гад, до роялю. А я на цей час вже встиг шикарно "збадьоритись" горілкою, яку пропонувала сестра Ґертруди (чи не сестра, хто їх там зна?)
І що тепер робити?! Знаю я що робити. Те, що я завжди роблю. Грати. Тим більше, що про цей момент я давно мріяв. А тепер почав труситись. Та й хай їм грець! Хотіла хазяйка салонної музики - потрапила за адресою! Тим більше, що як людина, яка реагує на атмосферу, я не можу брехати. Та ще й через музику.
Так і відбувся історичний момент у моєму житті - мене слухала Ґертруда Стайн, цілих 10 хвилин. І не тільки вона. Познайомився також з Хемінгуеєм, який називав хазяйку "місс Стайн". Хоча, було там дійсно нудно.



P.S. Але маю визнати, що за мої 10 хв слави ніхто і не сіпувся. І не позіхнув. Тоді люди вміли слухати.

June 18th, 2009

#16

Share
Clown
Ще одна танцювальна байда. Манав я багато писати. Короче, DJ  блядь я там знаю Tiesto - танцюйте до упаду, розважайтесь і не партесь!

June 11th, 2009

#15

Share
Clown
Продовжую лінійку імпровізацій на тему Південної Америки. Той самий вечір, ті ж люди, та сама історія, те саме бухло.

June 10th, 2009

#14

Share
Clown
Поки я подорожував по всяким там Росіям, мій дружбан Мійо, Даріюс Мійо - може чули про такого? - був у Південній Америці (а саме у її духовному центрі - Бразилії). Провів він там два роки в якості секретара французького посла від Франції, функцію якого виконує у Бразилії Поль Клодель, він же поет (може чули і про такого?).
Так от, досить цікаво описував Даріюс своє перебування там. Не враховуючи всіляких там невідомих нам бацил, можна зробити висновок, що нарід там відв'язніший за наш (хоч відв'язніше нашого Європа не знає), природа, зрозуміло, екзотичніша і фестивалять люди чи не щодня. Та ще й так, ніби востаннє! Навіть з настільки загальної та поверхневої характеристики можна зрозуміти, що живуть там не матеріальними цінностями, а танцем та сьогоднішнім днем.
Того вечора було записано кілька імпровізів у стилі "Враження від почутої оповіді". Цей - перший. Знаю, заповільний, як на латиноамериканський. Та ще й заджазовий. Алешопоробиш, еклектичний дух еклектичного часу.

April 16th, 2009

#13

Share
Clown
"...коли під час ранкової прогулянки лягаєш на галявину у парку та спостерігаєш за росою: спочатку бачиш дрібні краплі; потім з'являється сонце, яке ти крізь них бачиш. Потім краплі починають рухатись разом з тисячами сонць всередині них самих. Ще кілька хвилин мерехтіння і вони зникають. Прийшов час сонця. Почався новий день".
Артюр довго ржав, коли я того ж дня розповів йому цю байду. Він урбаніст, що поробиш. Я також, тепер. Але інколи рідний Роменмонтьє дає про себе нагадати.

Powered by LiveJournal.com